102-річна черниця Магдалина - про те, як вона виживала за часів Союзу і незалежності. Черницю Магдалину з монастиря, що в урочищі Кипляче Житомирської області, можна назвати старійшиною серед ченців, їй пішов 102-й рік. У колишньому житті її звали Марія, постриг прийняла в 99. В її долі відбилася історія країни і декількох поколінь людей, що живуть у ній. Власне, багато в чому це доля самої України - невідома або забута, - пише Валентина Серікова, газета «Известия в Украине».
Матушка Магдалина, ви жили при імперії, при Союзі і при незалежності. Які часи більше запам'яталися?
Я народилася в 1911 році. Батько мій австріяк, а мама українка. При Австро-Угорської імперії він служив чотири роки в армії на Буковині і одружився на мамі. Мені було три роки, коли він виїхав до Канади, на заробітки. Мама з дідусем і бабусею важко працювали в полі.
Пам'ятаю, коли була маленька, мимо нашого села проїжджав у кареті австрійський король Франц-Йосиф. Я стояла з батьками біля дороги і бачила його.
Мені ще не виповнилося чотирьох років, як почалася Перша світова війна. Пам'ятаю, я пішла до сусідки, грати з її дітьми. А у нас було три церкви в селі: дві православні і одна греко-католицька. Раптом на них задзвонили дзвони. Люди сказали: «Війна почалася!» Я прибігла додому. Всі двері відкриті, але в хаті нікого немає. Я цей момент і дзвін запам'ятала на все життя. У мені щось як відрізало.
Наші землі на чверть століття зайняли румуни. Напевно, нікому не подобаються загарбники, от і у нас їх не любили. І люди стали створювати підпільну партію - «Україну здобувати», сходилися по селах ночами. Потім їх викрили, і тих, хто був у підпільному русі, забрали і посадили.
Через рік, як наших партизан посадили, в 1939 році почалася Друга світова війна. Прийшли Ради, зруйнували в'язниці, люди розбіглися по домівках. Але нова влада швидко з'ясувала, хто чим займався, і тих же самих людей засудили років на десять. А їхні родини, дружин з дітьми по команді за одну ніч забрали в товарні вагони і вивезли в Сибір, на заслання. Ми виявилися серед засланців, я тоді вже була заміжня. Чоловіка мого забрали на Колиму на десять років. Він там працював по коліна в воді і захворів на туберкульоз. А нас ешелонами вивезли і викинули за Уралом голих і босих. Нас везли багато тижнів, багато старих людей померли в вагонах, не витримавши дороги. Їхні тіла викидали по дорозі. Дітей не було чим годувати, і вони гинули від голоду вже в Олександрівську. Це саме північне місто Пермської області, де ми провели на засланні 18 років
Люди страшно мучились, особливо коли прийшла зима, і вдарило 40 градусів морозу. Як ми голодували, навіть хліба досхочу не наїдалися. Його робили навпіл з половою і їли потроху.
Як люди все це витримували?
По-різному траплялося, все від людини залежить. Ті, у кого було багато дітей, боялися, що не зможуть їх прогодувати, і продавали їх місцевим. За дитину давали 10 рублів. Важко це згадувати. Наші люди виживали як могли. Тільки в 55 років мені дали паспорт, і на початку 60-х я змогла повернутися в Україну, до свого села Васловиці.
Вдома мене викликали у військкомат і дали довідку, з якою я повинна була йти в банк. Сказали: «Там тобі дадуть гроші за твоє господарство». Я пішла з цим папером в банк, і мені видали у віконце 70 000 рублів за все, що в мене забрали. Пам'ятаю, як я мовчки йшла додому. Нікому нічого не сказала, боялася, що мене можуть убити за такі гроші. Думала на них купити будинок. Поки я збиралася з думками, який вибрати, минуло три місяці, провели грошову реформу - і гроші пропали. Люди мене тоді підтримували, вони віруючі були. У кожному селі храм стояв. Такого на Буковині бути не могло, щоб хтось в неділю не пішов у храм. Католиків в наших краях було мало, жили як брати, рахунків не зводили.
Скільки у вас дітей?
Двох Бог дав. Старший син залишився за Уралом, в Пермі, там його і поховали. Донька тепер в Києві, вона 43 роки відпрацювала на металургійному заводі в Чернівцях. Онук мій Роман став священиком. Спочатку був артистом, потім пішов до церкви, співав у хорі і вивчився в Духовній семінарії.
А чим хорошим прожиті роки запам'яталися?
У Почаїв їздила на початку 70-х. Там такий монастир! Стоїть високо на горі, великий, красивий, не розповісти словами. Я була там на службі і ночувала потім в храмі: всі люди спали на підлозі.
Недалеко від Почаєва, посеред поля є велика гора, поросла лісом. Її називали горою Анни, і до неї багато хто йшло молитися. Я вирішила нікому нічого не говорити і якось пішла не в монастир, а прямо до цієї гори. Стою, дивлюся на вершину і бачу жіночу фігуру в чорному, вона то піднімалася, то опускалася в долину. Ми підійшли ближче, розгледіли, що вона одягнена, як черниця. Вона махнула мені рукою, показала: «Тут стояв хрест, а тут - капличка, але все розбите у війну, бомба впала і все пошматували». Потім вона показала, де була зруйнована церква. Я подивилася, де стояв храм, а коли через мить повернулися, побачила, що жінки вже немає.
Ви прийняли постриг в 99 років. Чому в такому віці?
Я давно жила по-монашому, а постригли мене два роки тому, на свято апостолів Петра і Павла. Мені в монастирі добре. Онук приїжджає, провідує. Сама я вже п'ять років лежу, ще в Сибіру заморозила ноги. У монастирі мені допомагають, доглядають за мною.
Я все життя ходила до церкви, у нас вся сім'я була віруюча. Бабуся кухоль води до рота не піднесе, поки не перехрестить. А якщо хто приносив в будинок відро води, то стоячи на порозі повинен був сказати: «Благословіть». Відносини між людьми тоді були простіше, вдома не закривалися. Дух був інший. Мене дід з бабусею навчили молитися. І тепер читаю те, чому в дитинстві навчилася.
За Уралом старі люди вірували в Бога, а молодь вже - в Леніна. Стояла в тих краях невелика капличка, але з неї зробили хлібний кіоск. Якось одна стара бабця принесла мені книжечку і сказала: «Марія, візьми цю книгу, а то у мене немає кому її читати. Я помру, буде валятися під ногами ». Це було Євангеліє. Я приходила з роботи, сідала і читала. Мені це так сподобалося!
Матушка, озираючись назад, які ваші роки вважаєте найкращими?
Коли мала п'ять гектарів землі і була господинею. Зростало двоє дітей, чоловік працював лісником, у нас була хороша сім'я, поки чоловіка не забрали на Колиму, а мене не вислали.
|
