22-річну дружину Олександра, з якою вони одружилися минулого літа і до трагедії прожили всього три місяці, звуть теж Олександрою. Вона - студентка 5-го курсу Житомирського університету. Зараз навчання довелося тимчасово перервати, як кажуть, за сімейними обставинами.
- «Однакові імена - погана прикмета!» - бідкалася перед весіллям сусідка, - згадує Олександра, маленька худенька молода жінка. - Я тоді подумала: чергові бабські забобони.
Ми зустрічалися недовго, менше року. У мого Сашка - золоті руки. Стільком людям відремонтував квартири! Ось так одного разу він з'явився і в нашому домі. І тепер ми обидва знаємо: любов з першого погляду дійсно існує.
«Години не минуло, як Саша поїхав. Раптом дитина боляче штовхнув мене зсередини ... »
У липні минулого року Олександр і Олександра відгуляли весілля. Мама нареченого, яка шостий рік працює на заробітках в Ізраїлі, купила молодятам у подарунок півбудинку в Малині. Хоч це голосно сказано. Швидше молодим дісталася халупка. Стара, запущена. На щось краще не вистачало грошей. Саша ледве встиг перекрити будинок новим шифером. Жити поки там не можна.
- Ми й про таку хатку не мріяли, - продовжує розповідь Сашко. - Головне, у нас з'явилося окреме житло. Саша його до ладу довів би. Так раділи майбутньому гніздечку.
За подаровані на весіллі гроші молодята купили і стару вазівську «шістку». Здавалося, щасливіше пари не знайдеш. А коли Сашко дізнався, що його молода дружина вагітна, прямо на вулиці підхопив її на руки і закричав: « У мене буде син!»
- «А може, донечка?» - запитала я тоді, злегка образившись, - згадує Саша. - «Ні, я точно знаю. Син! »- з упевненістю сказав він.
Вагітність протікала не зовсім гладко. Щоб не втратити малюка, медики порадили молодій жінці лягти на збереження в обласний Центр матері і дитини. І 20 жовтня чоловік повіз Сашу до Житомира.
- Не минуло й години, як ми попрощалися з Сашею, - згадує Олександра. - Раптом синочок боляче штовхнув мене зсередини. Потім ще і ще. «Ну чого ти, маленький?» - Намагалася я його заспокоїти, погладжуючи живіт. А у самої серце закалатало, ледь не вилетіло з грудей - мене охопила тривога. Набираю номер Сашиного мобільного - не відповідає. Інша мобілка теж мовчить. Мамі своїй подзвонила - нічого не говорять. Лише під вечір дізналась, що Саша потрапив у страшну аварію ...
Трагедія сталася на трасі Житомир - Коростень біля села Андріївка за Черняховом.
- Мрячив дощик, - згадує Олександр. - Тому я їхав не швидко, кілометрів 60-70 на годину. У дзеркалі заднього виду побачив, що мене наздоганяє синьо-зелена «Славута». І здав трохи в бік. Назустріч їхала чи то «Хонда», чи то «Хюндай». Дорога там вузька, однорядний рух. Коли ми порівнялися з «Хондою», ця «Славута» опинилася між нами. Її початок раптом носити з боку в бік. Напевно, своїм задом вона вдарила мене в крило. Я злетів у кювет, перекинувся і врізався в дерево.
Прийшовши до тями, спробував вибратися, але ноги не слухалися. Відразу зрозумів: сталося щось серйозне. По трасі проїздило багато машин, але ні одна не зупинялася. Я вже думав, що там і помру. Не знаю, скільки часу минуло, коли пригальмувала вантажівка. З кабіни вискочили водій і дівчина. Моя рятівниця - аспірантка Житомирського агроекологічного університету
Іра Гелевер - викликала «швидку». Запитала, кому з рідні подзвонити. Я сказав: братові. Попередьте, щоб дружині нічого не говорив, я тільки відвіз її до лікарні ...
«Співробітниця приймального відділення насамперед кинулася до мого гаманця»
- «Швидка» з Черняхова приїхала хвилин через сорок, хоча звідти до місця, де сталося ДТП, кілометрів вісім, не більше, - продовжує розповідь Олександр. - Лікар зробив мені знеболюючий укол. У мене, здавалося, боліло все тіло.
У приймальному відділенні райлікарні міліціонер, який приїхав, напевно, на мою ДТП, насамперед чомусь вийняв у мене з кишені гаманець і віддав медпрацівниці. Там всього лише гривень шістдесят було - всі гроші залишив Саші в лікарні. Побачивши, що грошей зовсім небагато, медичка змінилася в обличчі. «Не бійтеся, - переконувала Іра співробітницю лікарні. - Поки рідні приїдуть, я заплачу за необхідні ліки, скільки потрібно ».
Пам'ятаю, чи то приїхали з Житомира, чи то місцеві лікарі говорили, думаючи, що я без свідомості і не чую: «Жити цьому хлопцю залишилося три-чотири дні. Та таких навіть з машини не виносять, а відразу везуть в морг!» Але мені було заради кого жити. Я вирішив поборотися.
Напевно, пощастило, що поруч виявилася Іра. Коли мене перевезли в Житомирську обласну лікарню, вона майже щодня приходила до мене, носила їжу, годувала з ложечки. Медики спочатку навіть подумали, що Іра - моя дружина. Адже моя Саша в цей час була в лікарні.
- Як медики ставилися до вас?
- В основному добре, уважно. Одного разу, правда, я попросив нянечку закрити кватирку, щоб не дуло з вікна. Якби ще й застудився - точно не вижив би. А вона мені: рот закрий - не буде дути. Кажуть, вони бувають злими через маленькі зарплати.
Дізнавшись, що зі мною сталося, моя Саша тут же написала лікарям розписку, що самовільно залишає медустанову і кинулася до мене.
- Побачене шокувало мене, - розповідає крізь сльози молода жінка. - Суцільні трубки, якими чоловік в реанімації був буквально обплутаний, апарати ... У Сашка, крім хребта, зламаними виявилися грудина, ребра, ключиця. Плюс удар легенів і серця. Такі травми, казали лікарі, не сумісні з життям. Ми з чоловіком, звичайно, боролися. І в той же час в глибині душі боялися, що відпущені нам дні ось-ось закінчаться.
Але минув тиждень, а Саша жив! Третього листопада йому зробили першу операцію на хребті, але при цьому не помітили, що один з хребців залишився вивихнутим! На жаль, про це ми дізналися пізніше, вже в Києві. Там, подивившись зроблені після операції знімки, нейрохірург Євген Черниш похитав головою: «Після такої операції ваш чоловік не те що ходити - сидіти не зможе. А якщо і зможе, його будуть переслідувати болі».
Один з чотирьох гвинтів, що скріплюють хребці і хребець-імплантат, був встановлений неправильно і погрожував життю хлопця. Для усунення недоробок житомирських медиків Саші довелося знову і знову лягати на операційний стіл.
«Зовсім не знайома нам тітка подарувала Сашку ноутбук ...»
Додому Олександра привезли перед Новим роком, 31 грудня. Тоді він уперше побачив свого новонародженого сина, якому на той час виповнився майже місяць. Коли дружина піднесла до нього крихітного Ростика, у Сашка з очей бризнули сльози. «Тепер і помирати можна», - сказав він.
Сьогодні цій тендітній жінці доводиться доглядати й за п'ятимісячним Ростиком, і практично безпорадним 26-річним чоловіком.
- Відразу з лікарні Сашу привезли до його бабусі, - розповідає Олександра. - У бабусі житло просторіше, є ванна. Кожен день - у сніг, мороз - я брала коляску з сином і їхала туди, щоб побути біля чоловіка, погодувати, подоглядати за ним. Але незабаром зрозуміла, що надовго мене не вистачить. І ми з мамою вирішили перевезти Сашу до себе. Хоча у нас і так, немов у рукавичці: мої батьки, бабуся - всі живемо в невеликому будиночку.
Якби тільки тіснота. Для щоденного прання воду носимо з колодязя. Пральної машини в сім'ї теж немає. Прати доводиться руками.
Побачивши, як вона мучиться, Саша попросився назад до бабусі. Там хоч ванна є і вода в будинку. Але побутові незручності для молодої сім'ї виявилися не найстрашнішим.
- «Що далі?» - Запитували ми медиків, коли виписувалися з лікарні, - продовжує сумну розповідь Саша - «Далі - тривалий курс реабілітації, - сказали лікарі. - І надія на Бога. Якщо він залишив Олександру життя, значить, і подальша доля в його руках. Моліться ... »
Ми молимося. Тільки от на реабілітацію коштів немає. За одну лише три операції заплатили близько 140 тисяч гривень. Сашкової мамі довелося влізти в борги. І тепер вона відпрацьовує їх, доглядаючи в Ізраїлі за 90-річним лежачим дідусем. Продали б машину, але вона після аварії ремонту не підлягає. Гроші, отримані за народження дитини, довелося витратити не на малюка, а на ліки. Того, що заробляють мої батьки, вистачає тільки на їжу, памперси та одяг для сина. Зараз оформляємо Саші пенсію по інвалідності.
* Нещодавно подружжя хрестили маленького Ростика
Єдина надія у цій молоденької сильної жінки, що світ не без добрих людей і на їх біду відгукнуться небайдужі читачі.
- Перші місяці я не могла спокійно спостерігати, як Саша лежить і цілими днями дивиться у стелю, - розповідає Олександра. - Добре було б, подумала я, купити йому ноутбук, щоб хоч чим-небудь себе зайняв, відволікся від сумних думок. Але, знову ж таки, за що?
Виручила абсолютно незнайома тітка Алла з Харкова. Вона з родиною переїхала жити до Ізраїлю. Дізнавшись про нашу біду, прислала гроші. Тепер Сашине життя стало цікавішим. І соцзабез виділив нам інвалідну коляску. Тільки в тісному будинку на ній розвернутися ніде. Через це Саша на вулиці нечасто буває.
Я за ноги стягую його з ліжка. Саша руками відштовхується. Так і вибираємося на ганок.
- Не знаю, звідки у цієї дівчинки беруться сили, - не може стримати сльози Олександр. - Казав їй не раз: навіщо я тобі, така тягар? Ти молода, красива ... »А вона сердиться:« Ти ж казав, що любиш. Адже ми клятву давали перед Богом - і в горі, і в радості ... »
Щоб Олександру встати на ноги, не можна було зволікати з курсом реабілітації в санаторії імені Бурденка в Саках.
Але виявилося, що безкоштовну путівку туди інваліду треба чекати бозна скільки часу. А платна коштує 15 тисяч гривень. Щоб Саша зміг цього літа поїхати на реабілітацію, частина цієї суми - більше шести з половиною тисяч гривень - на путівку зібрали земляки. Решту знову позичила у чужих людей мама. Їх доведеться відпрацьовувати. Лікарі сказали, що одного курсу буде мало.
P.S.Наших читачів, які мають можливість допомогти сім'ї Нестеренко, просимо звертатися до редакції газети «ФАКТИ» за телефоном (044) 486-97-98.
Світлана Вождай, Володимир Шуневич, «ФАКТИ» (Житомир-Київ)
|
